Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво

Ігри з простором — ігри у просторі: сайт-спесифік театр (site-specific theatre) в Україні

Марина Гринишина, Катерина Пивоварова, Аліса Колпащикова — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Мета статті — ураховуючи теоретичний доробок західних фахівців з питань Нового театру (New theatre), проаналізувати практику сайт-спесифік театру (site-specific theatre) в Україні з театрологічних позицій, виявити його видову спільність й естетико-художню відмітність. Методологія дослідження. Для характеризації предмета дослідження було використано феноменологічну методологію, для теоретичного обґрунтування зарубіжного та українського театрального досвіду — культурно-історичний підхід, для аналізу вітчизняної практики сайт-спесифік театру — методологію театрознавчого аналізу. Наукова новизна полягає в сучаснішій інтерпретації змісту поняття «сайт-спесифік театр» як частини більш об’ємного поняття «Новий театр», уточненні дотичної термінології, виявленні видової спільності й естетико-художньої відмітності практики сайт-спесифік театру в Україні. Висновки. Доведено, що використання нетрадиційних локацій для вистави відкрило нові й цікаві можливості для драматургів, режисерів, акторів та художників театру. Унаочнено розуміння театральними продюсерами та режисерами того факту, що у випадку сайт-спесифік театру йдеться про залучення нетрадиційної публіки, яка з різних причин не хоче або не може відвідувати традиційні вистави. Зазначено, що відносно неструктурована, гнучка форма такої вистави сприяє співпраці театру та публіки, а залучення публіки до участі у дійстві фактично стирає дистанцію між театром і життям. Установлено, що перевагою перед традиційним театром є здатність сайт-спесифік театру краще розкрити двосторонні відносини між людиною і фізичним простором, що, власне, створює реальні перспективи цього типу сценічного мистецтва, зокрема й в Україні.

Авангардизм сучасного європейського театру: режисура Іва ван Хове

Ірина Іващенко, Вікторія Стрельчук, Оксана Цисельська — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню особливостей режисури одного з провідних європейських театральних діячів кінця ХХ — перших десятиліть ХХІ ст. Іва ван Хове. Розглянуто творчий шлях майстра та виявлено особливості його режисерського почерку на основі аналізу таких знакових вистав, як «Калігули» А. Камю (1996 р.), «Янголи в Америці: наближення до тисячоліття» Т. Кушніра (2008 р.), «Плач та шепіт» І. Бергмана (2009 р.) та ін. Проаналізовано особливості авторських інсценізацій творів кіномистецтва (фільму «Сцени з подружнього життя» І. Бергмана та ін.). Окреслено особливості інтерпретації та осучаснення класичних сюжетів на прикладі шекспірівської драматургії («Римські трагедії» та «Королі війни»). Мета дослідження полягає в мистецтвознавчому аналізі режисури одного з провідних європейських театральних діячів кінця ХХ — перших десятиліть ХХІ ст. Іва ван Хове. Методи дослідження. Застосовано метод аналізу та синтезу, метод біографічної реконструкції, типологічно-структурний метод, метод жанрово-стильового та мистецтвознавчого аналізу. Наукова новизна. У статті вперше у вітчизняному мистецтвознавстві досліджено творчість представника фламандського театрального авангарду режисера Іва ван Хове. Висновки. Творчість бельгійського театрального режисера І. ван Хове є прикладом створення високохудожніх сценічних постановок, дослідження яких з позицій сучасного мистецтвознавства обґрунтовано їх формальними властивостями, урахуванням соціального контексту, з якого вони виникають і який так чи інакше в них відображений, а також тим, що вони можуть посприяти формуванню уявлення про сучасну театральну сцену. Дослідження виявило, що режисерському почерку І. ван Хове характерне звернення до творів, які ввійшли до золотого фонду світового кіномистецтва як до першоджерела постановок; репрезентація переосмисленого одного з шедеврів кінематографа; особлива психологічна напруга, що створює комплекс засобів сценічної виразності; робота з провідним акторським складом (серед виконавців головних ролей М. Стронг, Р. Уілсон, Дж. Лоу, Д. Андерсон, Л. Джеймс). Постановки Іва ван Хове характеризують інновації в сценічному дизайні, революційний підхід до тексту й атмосфери вистави в цілому.

Метаморфози «великого стилю» у дзеркалі «молодої режисури» митців-франківців 2021–2023 рр.

Євгенія Скрипник, Олександра Мошкіна, Яна Зарічна — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження — виявити репрезентативні трансформації «великого стилю» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка з огляду на практику молодих режисерів Івана Уривського й Давида Петросяна та визначити концепти, що актуалізують драматургічну класику на мапі естетико-художніх координат трупи франківців і соціокультурних перетворень третьої декади ХХІ століття. Методологія дослідження спирається на принципи аналітичного підходу, який дає змогу висвітлити основні вектори режисерської думки під час постановки вистав за класичною драматургією, та на зіставно-типологічний метод, який допомагає порівняти вистави попередників з актуальними версіями й надати їм коректної оцінки. Також став у пригоді й семіотичний метод під час тлумачення символіки та знакових систем у практиці режисерів І. Уривського та Д. Петросяна. Наукову новизну сфокусовано на визначенні нових формотворчих елементів сценічності вистав-римейків «Безталанна» та «Візит». Видовищність, масштабність, стилістичні прийоми та метафорична образність сценографії цих вистав тяжіють до універсалізації класичних сюжетних колізій і спонукають глядачів до власного дешифрування режисерських концептів. Висновки. У постановках молодих режисерів-франківців немає предметної реалістичної сценографії, простір сцени насичено окремими символами й елементами архетипів. У цьому простежується метафоричність сценічних реалій, підсилена злагодженою ансамблевою роботою творчої команди театру: акторів, художників костюмів, хореографів, композиторів та інших цехів. Терапевтичним ефектом і «Безталанної», і «Візиту» є те, що вистави своїм філософським змістом впливають на почуття глядачів, дистанціюють їх від актуальних проблем і животрепетного болю, даючи змогу замислитися над «вічними» темами людського буття.

Реалії російсько-української війни в документальному театрі України

Ганна Сухомлин, Юлія Цивата, Анжеліка Чорнойван — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

У статті розглянуто явище документального театру в Україні, зокрема його різноформатні вистави, що стали творчим і громадянським відгуком діячів театру на події російсько-української війни. Відзначено, що документальний театр як впливове соціокультурне та мистецьке явище другої половини ХХ — початку ХХІ століття є одним з найбільш досліджених у працях сучасних науковців. Поширеність документального театру на різних континентах сприяла появі значної кількості публікацій, де розглядають техніку створення документальних п’єс і вистав, особливості сприйняття документального матеріалу глядачем. Творчі напрацювання документального театру в Україні останнього десятиліття, велика кількість з яких віддзеркалює події російсько- української війни, проаналізовано і систематизовано в контексті культурологічних та міждисциплінарних досліджень. Особливу увагу звернуто на те, що динамічний розвиток документального театру в Україні збігається з піднесенням соціально- політичних рухів у країні, що позначилося на проблематиці вистав. З початком російсько-української війни, завдяки своєму мобільному, невибагливому формату й умінню відповідати на суспільні виклики, документальний театр в Україні став ще більше популярним. Мета дослідження — проаналізувати й узагальнити творчі напрацювання документального театру в Україні протягом останнього десятиліття, велика кількість з яких віддзеркалює події російсько-української війни. Методологія дослідження визначається як комплексний аналіз різноформатних вистав документального театру в Україні із застосуванням загальнонаукових і мистецтвознавчих методів пізнання, зокрема жанрово-стилістичного. Наукова новизна здійсненого дослідження полягає в комплексному розгляді такого багатогранного явища як сучасний документальний театр в Україні. Висновки. У висновках зазначено, що за роки присутності документального театру у вітчизняному культурно-мистецькому просторі його творці від наслідування форматів і запозичення тематики перейшли до вироблення власного творчого алгоритму. Це сталося на підставі того, що з другої половини 2010-х років українські автори документальних вистав звернулися до дискутування проблем, безпосередньо пов’язаних з Україною, та почали заявляти про власні ціннісні орієнтири, про які прагнули говорити мовою театру. Вищезазначене дає підстави ствердно говорити про особливий шлях вітчизняного документального театру і, відповідно, про інтерес до нього як в Україні, так і за її межами.

Особливості когнітивно-комунікативного простору монодрами як «драми дискурсу»

Іван Білаш — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Мета — дослідити особливості когнітивно-комунікативного простору монодрами та виявити основні концепти й структурні елементи, що дають змогу визначити цей жанр як «драму дискурсу». Методологія дослідження передбачає застосування мультидисциплінарного підходу, у межах якого автор опирається на теорії драматургії, жанру та дискурсу, а також послуговується феноменологічним підходом, культурно- історичним методом і методом когнітивно-дискурсивного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено спробу концептуалізувати когнітивно-комунікативний простір монодрами саме як «драми дискурсу», указавши на його сутнісні ознаки та виділивши складники. Висновки. Визначено, що когнітивно- комунікативний простір монодрами — це структура, що об’єктивно існує, до складу якої входить синергія когнітивних просторів драматурга й читача / глядача на засадах полілогічної моносуб’єктності (проєктування назовні через уособлення різних сторін і втілення в кількох персонажах «Я-інших») «нетипового» головного героя та перформативної дискурсії, де статус події мають самі висловлювання персонажів, які є ланцюгом мовних жестів подієвого характеру. Доведено, що відродження монодрами наприкінці ХХ ст., її модифікації та трансформації тісно пов’язані з переосмисленням ключового структурного аспекту когнітивно-комунікативного простору: від суб’єктоцентризму до розсіювання «Я» в полілогічних структурах. Експерименти сучасних українських авторів із семантикою та поетикою образів, які тривають з 90-х рр. ХХ ст. і дотепер, відзначаються поглибленим ліро- психологізмом, формуванням «монодраматичної» мови із застосуванням постмодерної деконструкції та творчими пошуками в межах жанрового модусу. В основу архітектоніки когнітивно-комунікативного простору монодрами як «драми дискурсу» покладено «асоціативно-метонімічний» принцип, який підкреслює його відмінність від агонально- діалогічної дискурсивної практики драми та детермінує хронотоп суб’єкта дії, мотиви пам’яті, інтертекстуальні зв’язки тощо.

П’єса «Закон» Володимира Винниченка: колізії сценічного втілення

Марина Сорока, Микола Юдов, Катерина Чепура — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження — заповнити історико-мистецтвознавчу лакуну вузькопредметних мистецтвознавчих досліджень, спрямованих на вивчення історії сценічного втілення п’єси В. Винниченка «Закон» за допомогою збору, систематизації та аналізу історії її сценічного втілення. Методологія дослідження. У статті представлено аналіз постановок п’єси «Закон» Володимира Винниченка, висвітлено різноманітність їх інтерпретацій і здійснено спробу розкрити їхнє значення в сучасному контексті театрального мистецтва. В історико-мистецтвознавчому ключі розглянуто виявлені приклади сценічного втілення п’єси «Закон» Володимира Винниченка на різних театральних сценах України. Порівняння та аналіз різних режисерських підходів, акторських інтерпретацій і сценічних образів сприяють виявленню специфіки постановок. Історичний підхід дозволяє простежити різноманіття використання художніх засобів, таких як музика, освітлення, декорації, костюми та спецефекти, у постановках та визначити, які сценічні рішення допомагають підкреслити тему, настрій і сюжет творів. У статті простежено рецепції глядачів та критики на вистави, розглянуто спірні думки. Новизна дослідження полягає в конотації та осмисленні соціокультурного значення історії постановок п’єси «Закон» на театральній сцені. Висновки. Сценічна історія драматургії Володимира Винниченка багата, зокрема п’єса «Закон» має обмежену історію втілення на сцені України. Події п’єси відображають життя української інтелігенції та соціальні проблеми, що залишаються актуальними й сьогодні. Її написання відбувалося в період історичної боротьби, що надає їй специфічний культурний контекст. П’єса є експонентом формування національної свідомості та нового літературного напряму — неоромантизму. Сучасні постановки відтворюють персонажів з поглядом на сучасне сприйняття, що вимагає від театральних колективів та акторів нових зусиль для втілення глибокого психологічного змісту п’єси.

Особливості функціонування аматорських театрів у пенітенціарних установах: історіографічний дискурс

Катерина Юдова-Романова, Ігор Борко, Олександр Матузко — Mon, 15 Apr 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження — проаналізувати та систематизувати виявлені наукові дослідження, у яких розглянуто роль та особливості діяльності аматорських театрів у пенітенціарних установах. Методологія дослідження. Для досягнення поставленої мети застосовано комбінацію методів: літературний аналіз — для систематизації джерел та виявлення ключових тенденцій; метааналіз — для огляду результатів попередніх досліджень і визначення загальних закономірностей; метод систематизації — для узагальнення отриманих результатів. Новизна дослідження полягає в зборі й систематизації статей і монографій закордонних та українських авторів з метою наукового осмислення потенційних гуманістичних можливостей театру в системі соціокультурних комунікативних практик. Висновок. Аналіз закордонних досліджень підтверджує актуальність теми. У значному переліку публікацій театр у в’язницях розглянуто в контексті боротьби з расизмом, системою пригноблення та іншими формами соціальної нерівності, що свідчить про різноманітність тематики досліджень і вказує на потенціал театральних програм для підтримки прав людини й створення простору для вираження в’язнів. У виявлених джерелах стверджується, що театральні практики можуть сприяти проявам емпатії серед ув’язнених учасників, що позитивно впливає на спілкування та взаємодії у в’язниці й покращує психологічний стан в’язнів. Виявлено відсутність в Україні сучасних наукових праць, спрямованих на вивчення діяльності та ролі театрів у пенітенціарних установах. Проте вказано на потенціал використання досвіду Медвеж’єгорського та Соловецького театрів, у яких працював Лесь Курбас, для подальших досліджень у цій царині. Отримані висновки вказують на широкі можливості театральної діяльності у в’язницях. Такі програми можуть не тільки сприяти подальшій соціальній адаптації в’язнів у посткарценарному періоді, а й впливати на гуманізацію самої системи кримінальної юстиції як соціальної структури загалом.