Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво

Проєктний менеджмент у сучасних театральних VR-практиках

Олександр Кабанець, Леся Малоока, Олександр Дарованець — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження полягає у визначенні, аналізі та систематизації наявного досвіду проєктної діяльності з організації VR-імерсивних вистав; визначенні й обґрунтуванні основних етапів їх реалізації, що дасть змогу поглибити розуміння системи управління театральними установами, та організації сучасних видовищних форм. У статті порушено питання впливу постійних технологічних змін на ключові аспекти управління театральною справою. Методологія дослідження базується на комплексному підході та спирається на поєднання кількох методів: аналітичного – під час розгляду історичної, культурологічної та мистецтвознавчої літератури з предмета дослідження; теоретично-концептуального – під час аналізу понятійно-термінологічної системи дослідження та виявлення особливостей організації VR-практик. Наукова новизна полягає у визначенні важливої ролі проєктної діяльності в професійній підготовці менеджерів соціокультурної діяльності з урахуванням особливостей технологічної трансформації видовищної індустрії. Висновки. Стрімке впровадження у театральну справу інноваційних досягнень у сфері імерсивних VR-технологій спричинило продукування нових видовищно-експериментальних форм. З огляду на це виявлено, що основним завданням проєктного менеджменту в сучасних театральних VR-практиках стало проведення аналізу виробництва театральних постановок, підтримання зв’язків з аудиторією (визначення рівня імерсивності – рівня занурення), вирішення питань фінансування театральної діяльності, відносин зі стейкхолдерами, а також кадрової політики. На прикладах VR-вистав виявлено переваги проєктного менеджменту в сучасних театральних VR-практиках: імерсивні технології як потужний адаптивний інструмент дали змогу пристосовувати мистецький досвід до потреб людей з різними можливостями, долати перешкоди в процесі творчого самовираження, гарантуючи залучення великої аудиторії під час вистави. Натомість основним негативним результатом цього дослідження може слугувати виявлення того факту, що роль митця та керівника в процесі диджиталізації може бути применшена до нуля. З огляду на це роль керівника театру полягає в мінімізації негативного впливу імерсивних технологій на організацію колективної праці в театральній установі.

Режисерські версії «Тригрошової опери»: до питання актуальності теорії епічного театру Бертольта Брехта в театрі ХХI століття

Галина Миленька — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Розглянуто три версії сценічного прочитання «Тригрошової опери» Бертольта Брехта, а саме виставу Е. Енгеля (Берлін,1928), Р. Вілсона (Берлін, 2007), Р. Норріса (Лондон, 2016). Мета дослідження – зіставити за допомогою порівняльного аналізу виставу в театрі Шиффбауердам, безпосередню участь у постановці якої брав Б. Брехт, та режисерські рішення на сцені Королівського національного театру і театру «Берлінер Ансамбль»; виявити межі інтерпретаційних можливостей сценічного прочитання п’єси «Тригрошова опера», у якій вперше реалізовано напрацювання Б. Брехта в галузі теорії епічного театру. Методологія дослідження. Для досягнення поставленої мети застосовано методологію театрознавчого аналізу, який передусім базується на культурно-історичному та системному підходах, методах теоретичного аналізу та синтезу, компаративістики й аналогії, абстрагування та конкретизації. Наукова новизна. Уперше здійснено аналіз вистав за п’єсою Б. Брехта «Тригрошова опера» на сцені європейського театру ХХІ століття та простежено вплив його теорії і практики на сучасне режисерське мистецтво. Висновки. Спираючись на вимоги Б. Брехта до сценічної реалізації «Тригрошової опери» та основні позиції його теорії епічного театру, виявлено, що не всі режисерські спроби вільної інтерпретації п’єси Б. Брехта стають вдалим режисерським досвідом, відкриттям нових смислів і повноцінним художнім явищем, з одного боку. З іншого – урахування базових формоутворювальних аспектів брехтівської драматургії навіть у найсміливіших режисерських інтерпретаціях, які спонукають до продукування неймовірних засобів сценічної виразності, здатні створити нову естетичну реальність та наблизити суть змісту п’єси до глядача ХХІ століття.

Проблема авторства в алгоритмічних практиках написання сценарію для театральної вистави

Руслан Никоненко, Тетяна Совгира, Ігор Браїлко, Володимир Забора — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – визначити проблему суб’єктності й авторства вистав, створених за допомогою технології штучного інтелекту. Використовуючи мовну модель ChatGPT та алгоритми глибокого навчання, дослідити здатність штучного інтелекту створювати переконливі сценарії для театральних постановок. Методологія дослідження базується на комплексному підході та спирається на поєднання кількох методів: аналітичного – під час розгляду історичної, філософської, культурологічної та мистецтвознавчої літератури з предмета дослідження; теоретично-концептуального методу – під час аналізу понятійно-термінологічної системи дослідження та виявлення особливостей упровадження технології штучного інтелекту в процесі створення видовищних форм; порівняльно-типологічного – для порівняння специфіки функціонування ШІ й традиційного способу написання сценаріїв. Наукова новизна полягає в тому, що результати дослідження підкреслюють як потенціал, так і обмеження штучного інтелекту в театрі, а тому необхідно збалансувати контент, що створив штучний інтелект. Дослідження сприяє розумінню впливу штучного інтелекту на театральну справу. У статті порушено питання про залучення аудиторії та автентичність контенту, створеного за допомогою нейропрактик. Висновки. Попри те, що ШІ досяг значних успіхів у створенні сценаріїв, залишається очевидним, що люди-драматурги є головними суб’єктами творчої діяльності. Здатність ШІ аналізувати значні обсяги даних і генерувати контент на основі шаблонів та структур має свої переваги, що сприяє підвищенню ефективності й потенційно розширює сферу театральних можливостей. Технологічні обмеження виявляються у відсутності широких емпіричних досліджень упровадження алгоритмічних практик у сценічний простір. У майбутньому необхідно досліджувати питання довгострокового впливу контенту, згенерованого штучним інтелектом, на театрального глядача (реципієнта), етичні наслідки застосування ШІ в креативному процесі, питання авторства, творчості та потенційного витіснення людських ролей у театрі. Щодо майбутніх тенденцій важливим є дотримання балансу між інноваційним потенціалом ШІ та незамінним дотиком людської творчості в театрі.

Віртуальна та доповнена реальність у сценічних практиках: комплексне дослідження технологічного досвіду

Тетяна Совгира, Валерія Кузнєцова, Юлія Шмегельська — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – визначити потенціал використання технологій віртуальної та доповненої реальності в сценічному просторі для виявлення впливу імерсивних технологій на мистецький простір. У статті проаналізовано технологічні проблеми впровадження технологій віртуальної та доповненої реальностей у сценічному просторі та шляхи їх вирішення. Методологія дослідження являє собою поєднання кількох методів: аналітичного – для опрацювання літератури, систематизації джерел та виявлення ключових тенденцій; теоретико-концептуального – для аналізу понятійно-термінологічного апарату дослідження та виявлення специфіки впровадження VR- та AR-технологій у культурно-мистецьку практику; порівняльно-типологічного – для порівняння AR- та VR-технологій, огляду результатів попередніх досліджень і визначення загальних закономірностей; методу систематизації – для узагальнення отриманих результатів. Наукова новизна полягає у визначенні можливостей застосування технологій віртуальної та доповненої реальності, творчих методів для створення інтерактивного та захопливого досвіду з метою оптимізації досвіду практичного застосування в сценічному просторі. Висновки. Проникнення VR та AR у художнє вираження не позбавлене викликів. Потрібні дослідження для подолання апаратних обмежень, складної розробки програмного забезпечення та етичних питань. Доповнена реальність є сучасним інструментом дизайн-проєктування, що дає змогу оптимізувати різні етапи роботи в загальному процесі. Завдяки активному розвитку цифрових технологій можливості моделювання та візуалізації 3D-об’єктів постійно розширюються, технологія стає доступнішою широкому загалу. Автор наголошує на необхідності більш детального розгляду можливостей використання доповненої реальності безпосередньо в проєктній роботі дизайнера, оскільки моделювання в такому ракурсі дає змогу швидше ухвалювати рішення – розроблювати та оцінювати різні варіанти. Отже, технологія доповненої реальності має значні переваги перед віртуальною реальністю та має всі шанси на панування в просторі дизайн-проєктування інтер’єрів.

Стилістичні оcобливості головних етапів творчості Тадеуша Кантора

Наталія Владимирова — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена висвітленню та аналізу стилістичних особливостей головних етапів творчості видатного польського митця ХХ століття Тадеуша Кантора. Розглянуто його життєвий і творчий шлях, головні чинники, що формували естетико-художні пріоритети на кожному з етапів, основні сценічні твори й теоретичні напрацювання, що стали своєрідними маніфестами та сформували стилістичні особливості режисерських експериментів Т. Кантора. Мета дослідження полягає в поглибленому аналізі творчості одного з найбільш відомих європейських режисерів-експериментаторів ХХ століття Тадеуша Кантора. Методологія дослідження спирається на метод біографічної реконструкції, елементи структурно-аналітичного та жанрово-стильового аналізу. Наукова новизна полягає у введенні в обіг українського театрознавства більш широкої інформації та поглибленого аналізу творчих методів режисерської діяльності Т. Кантора. Висновки. Аналіз стилістичних особливостей головних етапів творчості польського митця засвідчив надзвичайно цікавий підхід Т. Кантора до сценічного втілення драматургічних творів і літературних текстів. Відмовляючись від традиційного прочитання першоджерел, режисер запропонував принципово нове естетичне визначення та художнє наповнення сценічного простору. За його концептуальним баченням, предмети у виставах не тільки слугували елементами оформлення та виконували допоміжні функції, а й, існуючи поруч з акторами, відігравали окремі ролі. Такий підхід був особливо притаманним першим трьом етапам режисерської діяльності Т. Кантора, про що в статті засвідчує аналіз вистав цього періоду. Наголошено, що надалі надзвичайно важливу роль у спектаклях відігравала уява режисера, який зазвичай спирався на особисті спогади. Окремо зазначено про «Театр смерті» – цикл, що складався з п’яти вистав, які зробили польського митця і театр «Cricot-2» відомими на весь світ. Це вистави: «Померлий клас» (1975), «Вельополе, Вельополе» (1980), «Хай згинуть артисти» (1985), «Я сюди вже ніколи не повернуся» (1988) і «Сьогодні мій день нарождення» (1991). Вельми важливим було й те, що цей цикл отримав теоретичне обґрунтування. Підсумовуючи певний період творчих пошуків, режисер видав маніфест під тією ж назвою – «Театр смерті». Ідеї Т. Кантора, викладені й обґрунтовані в цьому маніфесті, а також ті положення, що становлять основу його книги «Міланські уроки» (Lekcje mediolańskie, 1991), можуть сприяти не тільки розумінню естетико-художніх принципів польського митця, а й розширенню можливостей і засобів виразності національної режисури.

Вплив світової сценографії на становлення художника театру в Україні

Лілія Данилейко — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – на прикладі визначних знакових вистав від часів становлення професії театрального художника (кінець ХІХ століття) до перших митецьких тандемів режисер – художник (початок ХХ століття) розглянути яскраві особливості цього процесу в Україні. Окресливши світовий контекст зародження та розвитку сценографії, провести паралелі з урахуванням цікавих світових імен у галузі театрального мистецтва та зазначити місце українських сценографів у світовому контексті. Саме наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в Україні, як і в усьому світі, зароджувалося й розвивалося поняття «сценографії». Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності та системного підходу. Спираючись на зазначені принципи, у процесі дослідження пріоритетними стали методи: статистичний (використано опис найбільш важливих вистав кінця ХІХ – початку ХХ століття та з’ясовано, як саме розвивалася професія сценографа в Україні), емпіричний (вивчення літературних джерел, дослідження визначених знакових вистав), порівняльний (порівняння українських процесів зі світовими процесами в цій галузі, що допомогло виявити сутність явищ, які вивчалися, за схожістю і відмінністю притаманних ознак). Наукова новизна статті полягає в тому, що автор досліджує становлення професії сценографа в Україні з урахуванням світового контексту, зупиняючись на досліджені обраних знакових вистав. Висновки. Отже, українська сценографія зародилася й розвивалася паралельно зі світовими тенденціями (з кінця ХІХ століття, а остаточно сформувалася на початку ХХ століття в стаціонарному театрі), поступово всотуючи всі необхідні для створення сценічного простору елементи: візуальний образ, сценічне світло, дієвість простору, взаємозв’язок образу актора з простором сцени.

Метафора, символ, алегорія як основа образної структури сценографії Німеччини й України 20-х років ХХ століття

Олеся Рибченко — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Метою дослідження є комплексний аналіз новітніх композиційних структур німецького театру 20-х рр. ХХ ст. (на прикладі творчої практики сценографа Оскара Шлеммера). Важливо зіставити та довести вплив нової німецької сценографії на українське мистецтво на прикладі творчості художника Анатоля Петрицького, який надихався новочасними модерними ідеями, проте створював власну українську театральну мову. Методологією дослідження є системний підхід, методи синтезу, узагальнення та порівняння. Для дослідження новочасних підходів у сценографії використано мистецтвознавчий і порівняльно-історичний підходи, що дають змогу простежити тенденції оновлення та реформ в образній лексиці спектаклю. Теоретичні та практичні результати дослідження розкривають раніше нерозв’язані питання мистецтвознавчих досліджень. Наукова новизна полягає у виявленні новочасних композиційно-просторових рішень в українській сценографії українського художника А. Петрицького під впливом нових європейських тенденцій, а саме німецької сценографії художника О. Шлеммера. Висновки. Доведено, що А. Петрицький – сценограф високого рівня. Йому вдалося створити новітній український театр, в основі якого багатовікові народні вертепні традиції з впізнаваним українським колоритом та національною символікою. Наголошено, що ймовірна зацікавленість А. Петрицького новітніми розробками німецької школи сценографії сприяла оновленню мистецтва в українській сценографії, а своєрідні впливи не тільки збагатили, а й розкрили першоелементи народного мистецтва через метафору, символ, алегорію.

«Мімограмота. Майстерство актора» (1926) Степана Бондарчука для сучасних практиків театру

Тетяна Бойко — чт, 31 жов 2024 00:00:00 +0200

Навчальний посібник «Мімограмота. Майстерство актора» ґрунтується на маловідомій розробці Степана Бондарчука 1926 року, присвяченій практичним та методологічним засадам акторської праці. Актор, режисер і педагог С. Бондарчук відомий як учень, сподвижник й апологет «системи образного перетворення» Леся Курбаса. Саме його розробка нині має стати важливим інформаційним джерелом для формування сучасної акторської методології, потреба якої загострилася й стала наріжним каменем мистецького простору з початком російської воєнної агресії в Україні.