Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Сценічне мистецтво

Прецеденти гендерної трансформації у ретроспективі акторського мистецтва

Тетяна Бойко, Анастасія Єрмуканова, Олександр Якобчук — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – проаналізувати прецеденти гендерної трансформації сценічних образів в європейському та українському театральному мистецтві. Методологія дослідження спирається на принцип аналітичного підходу, який дає змогу висвітлити арсенал праць, що стосуються питань гендеру та гендерної трансформації в акторському мистецтві, та структурно-типологічний метод, який допоміг виокремити прецеденти гендерної трансформації з контексту історії театру і сучасної сценічної практики. Став у пригоді також біографічний метод під час штудіювання доробку видатних майстрів сцени. Наукова новизна цієї статті полягає в аналізі та систематизації різних джерел про явища акторської практики, повʼязані з вимушеною або свідомою зміною гендерних ознак персонажів. На особливу увагу заслуговує введення до наукового обігу театрознавства терміна «гендерна трансформація», який позначає у виставі чи перформансі персонажів із зовнішньою зміною гендерних ознак або акторів чи акторок, які виконують ролі протилежної статевої приналежності. Висновки. На прикладах театральної практики Давньої Греції, мандрівних труп доби Середньовіччя, англійського театру єлизаветинської доби, європейського театру Просвітництва і Романтизму, творчої діяльності Сари Бернар, фрагментах народних ігор давніх словʼянських народів «Маланки» та «Кози», вертепу, шкільного театру, театру корифеїв, радянського та сучасного українського театру схарактеризовано різноманітні форми і засоби гендерної трансформації сценічних образів. У практиці сучасного українського театру прийоми гендерної трансформації стали елементами акторської виразності. Застосування таких художніх засобів, як перевтілення акторів на персонажів протилежної статі, лежить у площині режисерського задуму вистави та пошуку креативних підходів до створення сценічних образів.

Герой античного театру ляльок Маккус як патріарх сучасного лялькового родоводу Європи

Дар’я Іванова-Гололобова — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – проаналізувати образ Маккуса, персонажа античного театру, зокрема його лялькову подобу; виявити особливості зовнішнього вигляду героя та специфіку його манери поводження на кону; засвідчити головування цього лялькового трикстера в родоводі лялькових блазнів Європи. Окреслити історіографію цього питання. Методологія дослідження. Під час роботи використано інструментарій таких методів: пошуково-аналітичного (для збору інформації про античний театр, зокрема жанр ателлани та її головного героя, його побутування на ляльковій сцені); компаративного (для порівняння іпостасей виконання образу Маккуса у драматичному та ляльковому театрах, а також зовнішності й поведінки античного лялькового маскота з його наступником, італійським блазнем Пульчинеллою); методу узагальнення (для роботи над висновками). Наукову новизну статті визначає той факт, що постать одного з найвідоміших героїв античного театру, одного з головних героїв жанру ателлани Маккуса досі не була ґрунтовно вивчена в українській науковій думці. Особливо його лялькова іпостась. Уперше в науковий обіг цей образ вводять Шарль Маньян і П’єтро Ферріньї, завдяки чому оприявнюється історіографія питання вибудування теорії походження загального лялькового родоводу Європи, у якому головує саме античний блазень. Висновки. Розглянуто розвідки дослідників-корифеїв історії театру ляльок Європи (Шарль Маньян, П’єтро Ферріньї), а також сучасних науковців і практиків лялькової справи (Тоні Румбау, Юлія Тимофєєва, Ральф Шварц), у яких декларується концепція походження родоводу народних героїв театру ляльок Європи від протагоніста античних ателлан Маккуса. Проаналізовано особливості зовнішності цього лялькового персонажа (нюанси силуету, фігури, форму голови, контури носа, звучання голосу), властивості характеру (прямолінійність суджень, відвертість висловлювань, брутальність дій, рішучість вчинків) та манери поведінки (протиправне поводження всупереч нормам і законам, викриття вад суспільства, висміювання, критику, чутливість до соціально-політичних тем). Окреслено вплив цього персонажа на формування сценічної вдачі уніфікованого образу трикстера сучасного театру ляльок Європи, зокрема через лінію маскота італійського театру ляльок Пульчинелли.

Комічне і смішне в перформативних мистецтвах у термінологічному, теоретичному та рецептивному вимірах

Мирослава Мельник — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати розмежування термінів «комічного» і «смішного» в перформативних мистецтвах та уточнити їхні ознаки й взаємозв’язки на рівні сценічної організації і рецепції; визначити роль гумору як форми комічного та окреслити жанрово-видові й етичні параметри реалізації комічного і смішного в театрі, естраді, цирку, у танці й перформансі. Методи дослідження. Застосовано теоретико-аналітичний метод для опрацювання наукових підходів щодо осмислення комічного, смішного й гумору; компаративний метод – для зіставлення ознак комічного і смішного, а також особливостей їх виявлення в театрі, естраді, цирку, у танці та перформансі; контекстуально-рецептивний підхід – для аналізу залежності сміхової реакції від умов показу, особливостей аудиторії, виконавської конкретики та комунікативної ситуації. Наукова новизна полягає у систематизації підходів до термінологічного розмежування комічного та смішного в контексті перформативних мистецтв; у конкретизації місця гумору як однієї з форм комічного, через яку невідповідність може актуалізуватися на рівні смішного; в узагальненні рецептивних і виконавських чинників, що визначають варіативність сміхової реакції; в окресленні жанрово-видової специфіки реалізації комічного і смішного. Висновки. Отже, у перформативних мистецтвах комічне і смішне перебувають у тісному взаємозв’язку, але не є тотожними явищами: комічне пов’язане з художньою організацією сценічного матеріалу, тоді як смішне виявляється як змінний рецептивний ефект. Установлено, що характер сміхової реакції залежить не тільки від сценічної форми, а й від контексту показу, підготовленості аудиторії, почуття гумору глядача та виконавської точності. Порівняння різних перформативних форм показало, що за спільної основи комічного його сценічне втілення набуває жанрово специфічних виявів. Актуальним є посилення етичного виміру комічного, у результаті чого відсутність відкритого сміху не свідчить про відсутність комічного, так само як сам факт сміху не гарантує художньої повноцінності сценічного рішення.

Імпровізаційні прийоми в акторському мистецтві: історична еволюція в європейській театральній традиції

Артем Позняк, В’ячеслав Довженко, Анатолій Тихомиров — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – простежити історичну еволюцію імпровізаційних прийомів у виконавському мистецтві актора та визначити основні етапи їхнього формування в європейській театральній традиції. Методологія дослідження ґрунтується на історико-театрознавчому, порівняльному та культурологічному підходах. У роботі використано аналіз наукових джерел, театрознавчих праць і першоджерел, що дає змогу розглянути імпровізацію в контексті змін естетичних, соціокультурних і виконавських парадигм. Метод історичної реконструкції застосовано для виявлення спадкоємності імпровізаційних практик у різних театральних традиціях. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні імпровізації як самостійного виконавського прийому, а не лише допоміжного елемента акторської техніки. У статті систематизовано історичні різні форми акторської імпровізаційної гри. Акцентовано на тяглості імпровізаційної традиції та її трансформації в умовах професіоналізації театру. Висновки. Імпровізація є однією з базових і водночас актуальних форм театрального висловлення, що сформувалася в процесі історичного розвитку акторського мистецтва. Різноманіття художніх напрямів і театральних традицій зумовило її становлення як самостійного виконавського прийому, пов’язаного з потребою актора у творчій гнучкості та чутливості до сценічної ситуації. Від античних фарсів і середньовічних містерій до комедії дель арте, шекспірівської сцени та модерністських пошуків Леся Курбаса імпровізація зазнавала трансформацій, зберігаючи функцію живої взаємодії між актором і глядачем. У ХХ столітті, попри посилення режисерського контролю, вона не лише збереглася в театральній практиці, а й набула ознак окремого напряму. У сучасному театрі імпровізація є інструментом творчої свободи, емоційної достовірності й інтерактивної комунікації.

Абсурд як категорія театрознавчого аналізу: проблеми мови, дії та тілесності в наукових інтерпретаціях XX–XXI століть

Юлія Шевченко, Віра Михайленко, Леонід Космін — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження. Стаття спрямована на систематизацію сучасних вітчизняних і зарубіжних наукових підходів інтерпретації феномену абсурду в театрі XX–XXI століть з акцентом на проблемах сценічної мови, дії та тілесності в межах театрознавчого дискурсу. Дослідження має на меті вийти за межі жанрово-стильового тлумачення театру абсурду і продемонструвати, що абсурд функціонує як структуроутворювальний чинник сценічної реальності, який визначає трансформацію драматургічної логіки, акторської майстерності та режисерських стратегій ХХ століття. Методологія дослідження. Методологічну основу становить міждисциплінарний підхід, що поєднує інструменти театрознавчого аналізу, філософської антропології та теорії акторської майстерності. Застосовано структурно-семіотичний аналіз для виявлення функцій дії, мовлення і пластики у сценічних моделях абсурду, а також герменевтичний підхід для інтерпретації абсурду як форми репрезентації екзистенційного досвіду людини ХХ століття. Компаративний аналіз дозволив співвіднести класичні абсурдистські практики із післядраматичними театральними формами. Наукова новизна дослідження полягає у систематизації сучасних театрознавчих підходів до аналізу феномену абсурду як комплексної категорії, що поєднує вербальні, тілесні та перформативні механізми сценічної комунікації. У статті виявлено методологічні обмеження наявних інтерпретацій та обґрунтовано необхідність інтегрованого аналізу мови, дії і тілесності в межах єдиної аналітичної моделі. Особливе значення має залучення практичного сценічного матеріалу – канонічних постановок п’єс С. Беккета, Е. Йонеско та Г. Пінтера, що дозволило верифікувати теоретичні положення на емпіричному рівні. Висновки. Здійснено системний аналіз сучасних наукових підходів до інтерпретації феномену абсурду в театрі XX–XXI століть. Виявлено домінування філософсько-антропологічного, семіотичного та перформативного напрямів дослідження, кожен з яких по-різному інтерпретує взаємодію мови, дії та тілесності. Аналіз канонічних сценічних інтерпретацій дозволив продемонструвати, що абсурд функціонує як складна система сценічних принципів, де дія, мова та пластика формують багаторівневу структуру театральної комунікації. Отримані результати мають значення для розвитку сучасного театрознавства і театральної педагогіки.

Між теорією та практикою акторської гри у педагогічній філософії Бертольта Брехта

Петро Ільченко, Микола Юдов, Таїсія Хвостова — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета статті полягає в дослідженні педагогічної філософії Бертольта Брехта з акцентом на її етичний і практичний вимір, що виявляється в його розумінні акторської гри. У центрі уваги – ключові праці Брехта, у яких мистецтво акторської гри осмислено як педагогічну модель формування повсякденної, практично зорієнтованої рефлексії щодо людських дій, поведінки та соціальної взаємодії. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-театрознавчого, герменевтичного та філософсько-освітнього аналізу. Застосовано текстуальний аналіз теоретичних і поетичних праць Б. Брехта, порівняльне зіставлення програмних есеїв та репетиційних матеріалів, а також інтерпретацію акторського тренінгу в контексті дискурсу мистецької освіти й філософії практичного міркування. Наукова новизна полягає в концептуалізації акторського тренінгу Бертольта Брехта як складника його педагогічної філософії, що виходить за межі традиційного аналізу естетики епічного театру. У статті вперше в українськомовному науковому дискурсі акторську практику Бертольта Брехта розглянуто як модель формування етико-практичної настанови та здатності до критичного судження. Переосмислено співвідношення теорії й практики у брехтівському театрі як педагогічну проблему та обґрунтовано значення акторської роботи як форми тілесно-чуттєвого філософування і способу «мистецтва жити». Висновки. Театр у брехтівській перспективі постає не як замкнена естетична система, а як практика, що поєднує мислення, чуттєвий досвід і тілесну дію у зв’язку з суперечливою реальністю повсякденного життя. Його педагогічна функція реалізується через формування здатності до рефлексивної позиції, відповідального судження та практичного міркування. Акторський тренінг є моделлю самоформування, спрямованою на опанування «мистецтва жити» у просторі публічної взаємодії.

Феномен педагогіки Ірини Молостової в українській акторській освіті

Олена Москаленко-Висоцька, Юрій Висоцький — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає в системному виявленні та науковому аналізі особливостей педагогічної діяльності Ірини Олександрівни Молостової з метою актуалізації її досвіду в сучасному освітньо-мистецькому контексті. Методи дослідження. У роботі застосовано історико-культурний та історико-біографічний методи – для реконструкції педагогічного шляху І. Молостової; аналітичний і системно-структурний підходи – для осмислення її педагогічної творчості в контексті ключових завдань театральної освіти; порівняльно-типологічний метод – для виявлення унікальності педагогічного почерку; метод узагальнення – для визначення можливостей актуалізації її досвіду в сучасній підготовці акторів і викладачів сценічного мистецтва. Наукова новизна. У статті вперше здійснено наукове осмислення педагогічних підходів І. Молостової та визначено чинники її професійної результативності в контексті підготовки актора. Висновки. Доведено, що педагогічна діяльність Ірини Молостової (1968–1996, Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого) є значущим явищем в історії української системи професійної підготовки акторів театру і кіно. Її викладацька практика формувалася на основі ґрунтовної акторсько-режисерської освіти та багаторічного театрального досвіду, що забезпечило цілісність і професійну результативність педагогічного методу. Педагогічна система І. Молостової була спрямована на комплексний розвиток психофізичного апарату здобувача освіти, формування творчої особистості, а також на спільну роботу над створенням сценічного образу. Провідним принципом її педагогіки стала активізація цілісного психофізичного процесу, орієнтація на внутрішньо вмотивоване, дієве й художньо організоване сценічне існування. Вирішальну роль у педагогічному та виховному впливі відігравала особистість І. Молостової як митця і громадянина, що сприяло формуванню у здобувачів освіти не тільки професійної майстерності, а й відповідального світогляду і зумовило вагомий внесок її випускників у розвиток українського театрального та кіномистецтва.

Репрезентація теми війни в сучасному українському документальному театрі: розвідки автобіографічного методу та інтерв’ювання

Ольга Бойко, Олександр Кабанець, Марина Козловська — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню особливостей застосування біографічного методу в сучасному українському документальному театрі, що репрезентує тему російсько-української війни. Метою дослідження є визначення особливостей інтерв’ювання респондентів та обґрунтування доцільності його використання у створенні драматургії документальних вистав. Методологія дослідження базується на комплексних, міждисциплінарних наукових підходах до розкриття теми. Дослідження опирається на загальнонаукові методи, такі як аналітичний, порівняльний, історико-культурний, а також метод теоретичного узагальнення. Оскільки джерельною базою є театральні тексти та інтерв’ю учасників театральних ініціатив, фото- та відеофіксації українських вистав, у процесі дослідження проведено контент-аналіз для виявлення певної типології та порівняння ідейних наративів. Наукова новизна здійсненого дослідження полягає в розгляді особливостей застосування біографічного методу в сучасному українському документальному театрі, що репрезентує тему російсько-української війни. Висновки. Доведено, що поєднання документальної достовірності, етичної відповідальності та художньої інтерпретації забезпечує комплексне осмислення теми війни. Водночас створення документального театру в умовах війни пов’язане з низкою етичних та методологічних викликів. Робота зі свідченнями очевидців потребує дотримання принципу «не нашкодь», делікатного ставлення до травматичного досвіду та відповідального поєднання документальної достовірності з художньою інтерпретацією. Сучасний український документальний театр є не тільки мистецькою практикою, а й формою соціальної відповідальності. Дослідження ролі театру, зокрема документального, у відтворенні реальних подій російсько-української війни є важливим для розуміння механізмів культурної репрезентації війни, збереження національної пам’яті та формування нових художніх стратегій осмислення травматичного досвіду сучасності.

Поетика сучасної стендап-комедії: сценічні, наративні та мовні стратегії

Ігор Борко, Олександр Коваль — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є виявлення та теоретичне обґрунтування поетики сучасної стендап-комедії як форми сценічного мистецтва через аналіз взаємодії сценічних технік виконання, мовної організації комічного висловлювання та наративних механізмів формування комічного ефекту. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході з використанням мистецтвознавчого й культурологічного методів – для комплексного осмислення жанру як явища сучасного сценічного мистецтва та культурного феномену; контент-аналізу – для дослідження мовних і стилістичних засобів; структурно-функціонального аналізу – для розкриття наративних механізмів формування комічного ефекту. Наукова новизна дослідження полягає в системному аналізі поетики сучасної стендап-комедії як цілісної художньо-комунікативної структури, що поєднує сценічні, мовні та наративні стратегії. Уперше окреслено взаємозв’язок між еволюцією сценічних технік (інтеракція з аудиторією, імпровізація, мінімалізм), мовною організацією комічного висловлювання (сленг, мова субкультур, експресивні засоби) та наративними механізмами формування комічного ефекту (сетап, панчлайн, несподівані сюжетні повороти, постіронія). Висновки. Поетика сучасної стендап-комедії формується під впливом соціокультурних трансформацій, що визначають еволюцію сценічних форм, виконавських практик і художніх стратегій. Визначальними складниками є активна взаємодія з аудиторією, імпровізація та мінімалістичний сценічний образ, що забезпечують ефект автентичності й унікальність виступу. Мовна поетика реалізується через сленг, мовні коди субкультур та експресивні засоби, що посилюють комічний ефект і формують спільний культурний простір між виконавцем і глядачами. Наративні стратегії, включно з несподіваними сюжетними поворотами, повторюваними смисловими елементами та постіронією, створюють багатошарову структуру комічного висловлювання, яка стимулює емоційну реакцію, інтелектуальну залученість і рефлексію аудиторії. Стендап-комедія постає як складна художня форма сценічного мистецтва, здатна поєднувати сценічні, мовні та наративні стратегії, виконувати функцію художнього експерименту, соціального осмислення та культурної взаємодії.

Трансформації музично-драматичного театру України в умовах російсько-української війни

Марина Татаренко, Ірина Ян — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає у теоретичному осмисленні трансформацій музично-драматичного театру України в умовах російсько-української війни. У межах поставленої мети важливо уточнити функціональні зміни театру та засади етики репрезентації травматичного досвіду; визначити наслідки посилення документально-фактологічної основи репертуару й оновлення виконавської моделі через залучення непрофесійних учасників; окреслити деколонізаційні зрушення та роль традиції в переорієнтації мовностилістичних пріоритетів і принципів організації сценічної дії. Методологія дослідження. У роботі застосовано теоретико-аналітичний метод для осмислення ключових понять і категорій; структурно-функціональний підхід – для опису змін у функціонуванні музично-драматичного театру воєнного часу (перерозподіл функцій театру, трансформація принципів театральної комунікації, зміни виконавської моделі); культурологічний підхід – для інтерпретації процесів деколонізації та актуалізації традиції в сучасній постановчій практиці; метод теоретичного узагальнення – для систематизації виявлених тенденцій і формулювання висновків щодо сучасних трансформацій музично-драматичного театру. Наукова новизна полягає в комплексному розгляді взаємопов’язаних змін у музично-драматичному театрі воєнного часу: уточнено зміст етики репрезентації травматичного досвіду, визначено наслідки посилення документального компонента репертуару, а також охарактеризовано зрушення у виконавській практиці, де участь ветеранів, військовослужбовців і цивільних осіб без акторської підготовки підсилює суспільну значущість сценічного відтворення та змінює режисерсько-драматургічні механізми і репетиційну етику. Висновки. Музично-драматичний театр у воєнний період набуває функцій суспільної комунікації, комеморації та культурної підтримки; репертуар демонструє зростання документальної основи; виконавську модель розширюють непрофесійні учасники; деколонізаційні процеси та звернення до традиції впливають на репертуарні, стилістичні й мовні пріоритети та актуалізують традицію як чинник драматургічної організації.

Сценічне відтворення особистих історій у практиці плейбек-перформансу

Катерина Юдова-Романова, Наталія Вайнілович — пт, 29 тра 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – проаналізувати особливості плейбек-театру як інтерактивної театральної практики, що ґрунтується на сценічному відтворенні особистих історій глядачів, а також визначити його художні форми, принципи організації перформансу та соціально-інтеграційний потенціал у сучасному культурному просторі. Методологія дослідження базується на поєднанні мистецтвознавчого, культурологічного та соціально-комунікативного підходів. Використано методи аналізу й узагальнення наукових джерел, порівняльного аналізу теоретичних концепцій плейбек-театру, а також метод опису та розкриття художніх форм сценічного відтворення особистих історій. У роботі враховано практичний досвід застосування різних імпровізаційних форм у структурі плейбек-перформансу. Новизна дослідження полягає в комплексному розгляді плейбек-театру як інтеграційної театральної практики, що поєднує художні, комунікативні та соціально-психологічні функції. У статті систематизовано основні форми сценічного відтворення особистих історій у плейбек-перформансі, окреслено специфіку його рольової структури (оповідач, кондактор, актори, музикант), а також проаналізовано методику акторської роботи, засновану на принципах уважного слухання, емоційного резонування, імпровізаційної взаємодії та колективної творчості. Висновки. Плейбек-театр постає як форма імпровізаційного театру, у якій особисті історії глядачів стають матеріалом сценічної дії та колективного художнього осмислення досвіду. Його структура передбачає послідовність взаємопов’язаних етапів: створення атмосфери довіри, розповідь історії, її імпровізаційне сценічне відтворення та подальшу рефлексію. Використання різноманітних форм імпровізації дає змогу передати емоційний зміст оповіді та сформувати художній образ людського досвіду у форматі «тут і тепер». Поєднання мистецьких, соціальних і комунікативних функцій визначає плейбек-театр як важливий інструмент суспільного діалогу, розвитку емпатії та підтримки спільнот у сучасному соціокультурному контексті.